Протоієрей Сергій Чутченко: Богослів’я святителя Інокентія (Борисова) в контексті його церковно-богословської діяльності на території України

Добавить в Twitter

Публікація присвячена богословським поглядам архієпископа Інокентія (Борисова), ректора КДА, архіпастиря православної церкви. Розкрито його глибоке знання Святого Писання та творів вітчизняних отців. Показано богословський, письменницький та інші таланти архієпископа Інокентія у становленні православного богослів’я в Україні. Підкреслено значення праць преосвященного архіпастиря для розвитку саме українського православного богослів’я. Ключові слова: Архієпископ Інокентій, українське богослів’я, православ’я.

Вивчення і актуалізація богословський позицій священнослужителів православної церкви, викладачів духовних навчальних закладів будь-якого історичного періоди є вкрай важливим для українського православного богослів’я. Навіть не важливо якої національності були ці особистості. Через те, що вони жили і інтерпретували православне богослів’я в наукових центрах України, їхні здобутки належать, в першу чергу, вітчизняній науці. Бо і їхні учні, і ті, хто продовжував вивчати богословські проблеми, знаходились під їхнім позитивним впливом. До таких мужів, що залишили свій слід у вітчизняному православному богослів’ї, ми відносимо святителя Інокентія (Борисова), який був ректором недавно відродженої Київської духовної школи.
Він є автор Акафістів: Страстям Господнім, Живоначальній Тройці, Покрові Божої Матері. Важливо також, що до нього в КДА викладалося на латині, і це утримувало бослів’я в залежності від католицизму, тому святитель Інокентій дав розпорядження ввести викладання російською мовою. На думку святителя, характер богослів’я залежить від метода дослідження. Він різний як в протестантизмі, так і в католицизмі, так і в православ’ї. Інокентій вважає, що використовувати не православних методів не можна, бо це суперечить самій природі Церкви [3, с. 300].
Будучи знайомим з античною філософією, святитель Інокентій говорить, що всі зусилля язичницьких філософів таких як Платон, Сократ спрямовані на те, щоб звільнити чи обмежити людину від її проблем, бід, але все закінчувалося тільки слізьми.
Важливо, що у своїх наукових працях святитель Інокентій звертається до джерел не середньовічних, античних, чи тогочасних європейських, а до вітчизняних, таких як Феофан Прокопович і Стефан Яворський, особливо до його книги «Камінь віри». А вчення про Тройцю святитель вважає гарно описано в Катехізисі Петра Могили [4, с.72] .
Розбираючи поняття «релігія», святий Інокентій (Борисов) відповідно до Біблії ідентифікує її з Завітом, Законом, служінням Богу, або просто шляхом. Якщо говорити, що релігія в серці, то це означає ходіння з Богом, або страхом Божим. Найпершою рисою, що притаманна релігії святитель Інокентій називає всезагальність, тобто досвід релігії має весь світ. По відношенню релігії до людини, то святитель вважає, що релігія, заключається в дусі людини: «Якщо початок релігії є початок самосвідомості, а самосвідомість є в кожному, то і релігія повинна бути в кожному» [3, с. 38]. Основною функцією релігії святитель вважає, що вона має слугувати союзом між людиною і Богом. Але зв’язком у цьому союзі повинно бути безсмертя, бо тоді союз руйнується.
Знаходячи в релігії три обов’язкових елементи – Бог, людина і майбутнє життя, святитель Інокентій дає визначення релігії. Релігією він називає віру в союз видимого і невидимого, в залежність людини і світу від Вищої Істоти, і де є надія на майбутнє краще життя [3, с.29]. Важливість пізнання Бога полягає у тому, що без пізнання Його людина не пізнає ні себе не світу. Тому що всі закони світу пов’язані на існуванні Бога, причина всіх явищ також знаходиться в Бозі.
Описуючи створення людини, святитель каже, що Бог створив Себе маленького, але тільки в обмеженому вигляді, і яке Йому вже не підкоряється через існування свободи [4, с. 42]. Образ Божий в людині виявляється в моральності. Для людини це чеснота, а для Бога святість.
В людині також відображається могутність Бога, яка виявляється в свободі душі. Цю свободу душі святитель називає «обмеженою всемогутністю» [3, с.69]. Ця свобода за формою не має обмежень, бо моє бажання є моїм особисто, і ніхто не заставить мене бажати щось. Але вона обмежена за змістом (с.69). І це те, що відрізняє від всемогутності Бога: «Не всього досягаючи, вона всього може хотіти» [3, с.69]. Подібно до того, як Бог з нічого створив все, так і в нашій душі думки і бажання виникають з нічого
Душа по своїй натурі є думкою Бога, чистою, духовною. А так як думки Бога вічні, то і душа людини вічна. І саму природу Тройці, святитель пояснює природою людини. Люди мають одну природу, але особистостей, обличь в цій природі мільйони.
Відповідаючи на питання, що є людина, святитель говорить, що вона має дві сторони: чуттєво-матеріальну, обмежену і духовно-розумну, яка майже безмежна. Завдяки трьом силам людина прямує до Бога: розумній, волі і почуттям. Бог створивши нас, також нас підтримує. Він силою Своєю нас тримає, але ми цього не відчуваємо, вважаючи самі себе незалежними. Бога ми пізнаємо умом, але повністю ми Його не можемо пізнати, бо Бог у вічності. І якби ум повністю пізнав Бога, то залишився б без подальшої дії, «а це для нього мука» [4, 35]. Ум живе в Бозі, ум спілкується з Богом. Сам ум, на думку святителя Інокентія є релігійним, він не може бути не релігійним. Якби він відкидав релігію, то він би сам себе знищив, бо він знищив би світ ідей в яких він живе. Ум він також називає силою, яка намагається пізнавати істину. Істиною є Бог, і тому, коли ум втрачає Бога, він втрачає і істину, робиться пустим [3, с.53]. Відчуття Бога можна пережити в серці, яке Інокентій називає силою духа, і в якому почуття і ум двостороннім його розвитком. Але серце може бути і джерелом зла. Взаємозв’язок ума і серця полягає у тому, що коли в умі Христос відсутній, то Його немає і в серці [6, с. 208]. Тому виправити серце дуже важко, і для немічних сил людини не можливо. Але те, що не можливе для людини, для Бога можливе все.
Безмежність Бога відображається в природі наших думок. Коли душа думкою може долати безкінечний простір, то цим вона долає будь-які межі буття, бо вона буде там, де схоче. Святитель Інокентій каже, що швидкість світла існує, а от швидкість думки вирахувати не можливо [3, с.69]. Він говорить, що коли тіло помирає, і зникає простір і час для людини, тоді людина існує там, де її думка. Цим і відрізняється буття Бога і людини, у якої всюди присутність думки не є ідеальною. Говорячи про Бога, святитель переконує, що Дух Бога складається з ума, волі і дії [4, с. 37], а в дусі людини є образ вічного Буття Бога.
Свобода волі для людини є те, що вона з двох варіантів вибирає один. В Бозі такої свободи немає, тому що для Бога вибору зла не існує. Для Бога слідування законом добра і є свобода, людська свобода основується на свавіллі. І це не справжня свобода, бо по-справжньому людина вільна тоді, коли вона слідує за добром і укріпляється в ній, відповідно свобода тісно пов’язана з моральністю, чеснотами [4, с.51].
Роздумуючи над християнством, святитель Інокентій говорить, що сутність християнської релігії складає «возстановлення», а головним предметом християнства є моральність. Досягнення високого стану моральності та поновлення в собі образу Бога стало можливим завдяки Христу, Спасителю світу, тому все це маємо шукати в Ісусі Христі, Його діях, Його проповідях. Зміст для проповіді Спаситель взяв від Іоана Хрестителя, який постійно закликав до покаяння, бо наблизилося Царство Боже. Відповідно святитель Інокентій робить висновок що головним завданням проповіді Христа був заклик до покаяння і до необхідності віри, що мало б завершити моральне перетворення людини. Святитель Інокентій пише, що покаяння потрібне для внутрішнього зростання і чистоти серця, а віра зовнішнього. Таким чином, віра – це теорія, а покаяння – це практика [6, с. 108]. Святитель задає питання: чи виправляє людину покаяння? Чи проходить зло коли людина кається? Він говорить, що багато хто помирає з великим почуттям покаяння, але злі навички залишаються. Так, людина покаянням виправляє своє життя, але наслідок вчиненого гріха людина може не бачити, і виправити його не може [3, с.117]. Тому головна тема проповіді Спасителя це переміна серця, поєднана з вірою. Віра потрібна, щоб знищити наслідки гріха, бо тільки Бог може це зробити, а покаяння робить здатність людини до прийняття вічного блаженства.
Святитель задає питання, як Церква має виконати свій обов’язок? Проповідувати, чи просто оголошувати про спасіння? Вона має робити і те і інше; але головним завданням Церкви полягає в допомозі у виборі використання способів спасіння. Таїнства подаються тим, хто знає про спасіння і бажає його. В Таїнствах людина може бачити Бога і насолоджуватися Ним. Церква і Святе Письмо оголошують нам словами, а Таїнства дають нам відчути на чуттєвому рівні [6, с.189].
Завдання Біблії дати моральні правила поведінки, а природу Бога і людини Біблія не розкриває. По слову апостола Іоана ми маємо читати Священне Писання, щоб мати віру (Ін.20:31). Святитель Інокентій підмічає, що віру ми маємо давно, то і читання Євангелія якби не потрібне. Але через те, що віра буває різна за степенями (Римл.1:17; 12:3), то ціллю вивчення Євангелія є отримання і удосконалення віри [5, с. 8]. Трактуючи зачаття Іоана Предтечі, святитель Інокентій підмічає, що Захарія був праведний перед Богом, але віри мав мало. Тому, віра потрібна, вона є основою. Віра є необхідною умовою з боку людини [5, с. 27].
Є розмисли у святителя Інокентія і про смерть. Користь тіла для людини полягає у тому, що після смерті, душа вже не може каятися і стає беззахисною. Таким чином, тіло надає вагу, і душі є на що опертися [6, с. 255]. Смерть є жахливим моментом, але необхідним. Зі смертю тіла, хоча і розрішається душа від тіла, але образ людини залишається. «Смерть людини – велике таїнство» [2, с. 90]. Цю тайну святитель пояснює таким чином. Ще вчора, ще коли людина була жива, то вона душею обтікала небо і весь всесвіт. В дуках могла декілька разів бути готовою до смерті. А потім, коли людина помирає, стає холодним трупом, що гниє, справляє страх для всіх живущих. Але і це є тайна, бо не розкладання трупа вводить в інше життя. Тому святкування пам’яті святих це святкування пам’яті чеснот. Наявність мощей святих свідчать про те, що тіло будучи слабкою частиною може освячуватися. Тому ті, хто відвідує Київ, де є багато мощів святих, той ніби відвідує небо [6, с.238]. Так святитель ставився до Києва.
Такі категорії як совість, внутрішня людина, серце і душа, святитель Інокентій пов’язує між собою у тому сенсі, що вони можуть пригнічуватися як колективно, так і окремо. Від цього вони страждають, але заглушити повністю їх не можна. Так внутрішню людину, скільки б не подавляли б, час від часу вона піднімає голову і стогне, совість так постійно буде давати про себе знати в серці [1, 49].
Таким чином, богослів’я святителя Інокентія (Борисова) відігравало важливу роль в розвитку богословської науки на в першій половині XIX століття. Це було пов’язано з духом часу, що потребувало такого розвитку. Поновлення функціонування Київської духовної школи стало ключовим у цьому процесі. Богослів’я святителя Інокентія охоплювало багато аспектів, що є безцінним скарбом у відродженні вітчизняного богослів’я.

1. Архиепископ Иннокентий (Борисов), свт. Молитва св. Ефрема Сирина. Беседы на Святую Четыредесятницу. Харьков. – 1844. – 163 с.
2. Архиепископ Иннокентий (Борисов), свт. Слова к пастве Вологодской. Харьков. – 1860. – 171 с.
3. Архиепископ Иннокентий (Борисов), свт. Сочинения. К.: Издание Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры, 2000. – Т.1. – 302с.
4. Архиепископ Иннокентий (Борисов), свт. Сочинения. К.: Издание Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры, 2000. – Т.2. – 196с.
5. Архиепископ Иннокентий (Борисов), свт. Сочинения. К.: Издание Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры, 2000. – Т.3. – 240с.
6. Архиепископ Иннокентий (Борисов), свт. Сочинения. К.: Издание Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры, 2000. – Т.5. – 318с.

Протоієрей Сергій Чутченко, магістр богослів’я.

Православ’я в Україні: Збірник матеріалів VІ Міжнародної наукової конференції присвяченої 25-літтю відновлення Київської православної богословської академії (1992 – 2017) / Під ред. митроп. Переяслав-Хмельницького і Бориспільського Епіфанія (Думенка), д. іст. н. Г. В. Папакіна, Н. М. Куковальської та ін. – К.: [Київська православна богословська академія], 2017. – Ч. 1. – С. 96 – 100.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *