Протоієрей Сергій Чутченко. Українське православ’я в об’єкті історичного дослідження Михайла Сергійовича Грушевського

Добавить в Twitter

DSC_3154.JPGПублікація присвячена історії Православної Церкви в Україні в дослідженнях Грушевського М.С. Розкрито його бачення як історика тих рис і тенденцій, які прослідковуються в історії Церкви. Проаналізовано його проукраїнські погляди в історії вітчизняного православ’я. Підкреслено значення праць з історії Церкви Грушевського М.С. в контексті загальної історії України.Ключові слова: Грушевський М.С., історія Церкви, українське православ’я.

У цьому році виконується 150 років з дня народження українського історика, видатного вченого Грушевського Михайла Сергійовича . Повне зібрання його творів світ і Україна мають ще побачити. Але навіть те, що видано і те, що готується до друку, говорить про таку постать науковця, яку важко переоцінити. Історія Православної Церкви в Україні тісно переплітається з загальною історією України в дослідженнях Грушевського. Також ще за його життя була видана книга «З історії релігійної думки на Україні», а в період незалежності України стараннями українських істориків І. Гірича, О. Дзюби, В. Ульяновського була видана збірка творів Грушевського «Духовна Україна». Сьогодні існує дуже мало досліджень з церковної історії Грушевського, тому метою даної публікації є розкриття поглядів М. С. Грушевського на Православну Церкву в Україні в її історичному контексті.
Починаючи історію слов’янських племен, Грушевський говорить, що вони були оточені різноманітними релігіями. Серед племен і держав, що сусідствували з населенням Київської Русі, були присутні майже всі тогочасні релігії. Історик констатує, що готи трималися аріанства, з малоазійських міст напливали вірмени, релігія яких була відмінна від візантійської. Серед переселенців з передньої Азії були поширені маніхейство і павлікіанство, а також були присутні несторіани. На Кавказі магометанство, в Хазарії – юдейство [2, с. 30]. Вибір віри князем Володимиром нам повідомляє Літопис. Окрему увагу Грушевський приділяє питанню поставлення Київських митрополитів без згоди Константинополя. Першим таким фактом, як повідомляє літопис, було поставлення митрополита Іларіона. Михайло Сергійович про нього пише так: «Дійсно Іларіон як правдоподібний автор славного «Слова о законе і благодаті» має і нині славу першорядного богослова і письменника» [1, с. 257]. Подібний факт трапився століття потому, коли митрополитом став Климент Смолятич. Поставлення на митрополита русина відбувається і за сприяння Галицько-Волинського князівства, коли Галицький князь володів Києвом і Київським митрополитом став Кирил (XIIIст.) [1, с. 258]. Наскільки була залежна Церква Київської Русі від Візантійської Грушевський показує прикладом дотримання посту в середу і п’ятницю, якщо на цей день припадало свято. Візантійська практика дотримувалась посту, а Київська ні. Для того, щоб не збурювати тогочасне суспільство, грецькі митрополити в Київській Русі погодились з Київською практикою, але згодом візантійська практика була приведена в дію [2, с.34].
Також Грушевський зазначає, що поділ на Малу Русь і Велику пов’язаний саме з церковним питанням. Через татарське спустошення заможні і духовні люди почали переїздити подалі від Києва, або до Московських земель, або до Волинських і Галицьких земель. Через те, що Київський митрополит оселився в Москві, на галицьких і волинських землях був поставлений окремий митрополит, щоб по потребам церкви не треба було звертатися до Москви. Саме з таких подій, з тих часів, у 1300-х роках, на думку Грушевського, стався поділ на Малу Русь і Велику [5, с.110].
Період кін. XIV – першої пол. XV ст. Грушевський називає розцвітом візантійського письменства «срібним віком», який відобразився і на українським ґрунті. Завдяки візантійським і афонським монастирям ченці з різних слов’янських країв збагачувались теологічній книжності. Спочатку досвід афонського містицизму був перенесений в Болгарію, яскравим представником якого є патріарх Євфимій (Тирновський), а через його учнів, Київського митрополита Кіпріана і митрополита Григорія Цамбалака, і Київська Церква підпала від вплив цього афонського містичного руху. А період XVI – XVII ст. як підняття українського національного руху, помічає Грушевський, проходив під знаком церковним [2, с. 81]. Тобто, такі речі неподільні – піднесення національного руху і церковне відродження. Таке церковне відродження пов’язане з поновленням зав’язків із патріархією Константинополя. Не обминає Михайло Сергійович і діяльність Івана Вишенського, якого називає предтечою Сковороди і Шевченка. Але нові умови тогочасного життя вимагали нових форм освіти, нової методики викладання. В цьому сенсі Грушевський розділяє церковне середовище на два напрями: перший той, який хотів зберігати незмінність церковного і освітнього устрою, другий напрям, навпаки, був спрямований на те, щоб максимально реформувати навчальні заклади, духовенство зробити високоосвіченими людьми, які зможуть протистояти католицизму і уніатству. В політичній ситуації, де католики і уніати мали державну підтримку, православній ієрархії було важко залишатися вірними православ’ю: «Мелетію Смотрицькому, вагання якого між унією та православ’ям залишилися красномовним свідченням, як нелегко було навіть видатним людям того часу знайти вихід у заплутаних церковних відносинах» [4, с. 172].
Діяльність московського емігранта князя А. Курбського в XVI ст. на Волині, на думку Грушевського, носила яскравий, але не значний, вплив на церковно-культурне життя України того періоду. Не значне, тому що не відповідало духу часу. Грушевський називає Курбського одним з найбільш енергійних проповідників відродження православ’я й руської культури. Листування, обмін книжковими новинками, розповсюдження православної літератури – це не повний список його діяльності. Ним рухала ідея повного перекладу святих отців слов’янською мовою. Але Грушевський пише: «Коли б дійсно сучасне життя потребувало тих перекладів, досить було б тільки відшукати й спопуляризувати вже готове. Але се було не потрібне тодішньому часові» [1, с. 165]. Не дивлячись на це, Грушевський вважає, що його резиденція все ж таки стала одним з культурних осередків України. Актуальною літературою цього періоду стає полемічна література, якої дуже бракувало. Самих творів святих отців було замало, а протилатинські тексти були досить застарілими.
Ще одним прорахунком для православних було те, що вони не мали власних шкіл на противагу католикам, колегії яких були відкриті і для православних. На цей період припадає діяльність Івана Вишенського, який у своїх поглядах осуджував шкільну систему, прийняту українцями від поляків. Він вбачав некорисність у мирській мудрості, натомість світських наук треба вивчати псалтир, октоїх, часослов [1, с. 174]. Прихильники Вишенського так само, як і він, вважали слов’янську мову кращою і кориснішою від інших, але на українській землі вона була мало зрозумілою. Такі консервативні погляди, на щастя, не прижилися, тому що перед єзуїтськими аргументами з їх високою освітою повинні бути контраргументи, що захистять віру православного християнина, і в свою чергу можуть щось запропонувати на противагу католицькій науці.
З позитивної сторони Грушевський описує козацький фактор в історії Православної Церкви України, а особливо, у боротьбі з уніатством. Він підкреслює особливу роль Терехтемирівського монастиря і архімандрита Єзекіїля (Курцевича) [1, с. 239]. На початку XVII ст., після того як українське православ’я пережило певну кризу, церква вже потребувала власну богослужбову і богословську літературу. Заснувавши Лаврську друкарню, паперову фабрику архімандрит Києво-Печерської Лаври Єлисей Плетенецький здійснив цю мрію.
На початку XVII ст., коли засновується Київське братство і школа, поновлюється православна ієрархія Константинопольським патріархом і це стає новою сторінкою в історії Української Церкви. Не маючи підтримки ззовні від державної влади, православні люди, священики, козаки об’єднались власним зусиллям в православне братство, отримавши статус ставропігії і грамоту від Константинопольського патріарха. Київ, після довгого періоду упадку свого церковного життя знову стає церковною столицею, резиденціє митрополита, столицею православного українського і білоруського єпископату [1, с. 248].
Церковна традиція, що проявляється в освіті і в церковному побуті Грушевський поділяє на візантійсько-слов’янську і латино-польську. До першої Грушевський відносить старця Івана Вишенського, митрополита Ісаю Копинського, до другої митрополита Петра Могилу, за святительства якого Українська Церква залишалась вірною православним догматам, але культурою, освітою, намагалась бути схожою на католицьку. Сам Грушевський це пояснює таким чином, що митрополит Петро Могила «бажав наблизити Українську Церкву, її дисципліну, практику й освітній рівень до католицького, так щоб і й з цього боку нічого не бракувало і католик не мав підстав величатись перед нею» [2, с. 98-99]. Важливою рисою святительства Петра Могили Грушевський вважає, митрополичу протидію вмішування патріархів в українські церковні справи. І це, на думку Михайла Сергійовича, вказує на приготування ґрунту для незалежного українського патріархату. В період після митрополита Петра Могили Грушевський приводить приклади особистостей, високої теологічної ерудиції, яку були не українці. Подібні таланти будуть зустрічатися не скоро. Грушевський це пов’язує з тим, що підпорядкування католицьким теологічним авторитетам, що було запроваджене Могилою, «наклало важкі кайдани на всяку самостійну думку» [2, с. 106]. Так академія готувала проповідників каноністів, педагогів, але не самостійних дослідників. Пізніше у цьому плані зіграла і Московська цензура.
Кінець XVII – XVIII ст. в історії Української Церкви Грушевський виділяє трьох особистостей: Дмитра Туптала, Стефана Яворського, і Феофана Прокоповича, які характеризують різні течії релігійної думки України. Святого Димитрія Туптала Грушевський називає мислителем не сильним, але людиною гуманною, християнського духу [2, с. 110]. Він є автором «Міней» (житій розложених по місяцям), для видання яких був змушений редагувати за московською цензурою. Митрополит Стефан Яворський підтримував царя Петра в європеїзації Московщини, і в тому, щоб вищі церковні посади займали випускники Київської школи, але не погоджувався з тим, щоб церквою керував сам цар [2, с. 111]. Митрополит Феофан Прокопович хоч і навчався в Римі, але повернувшись до Києва і викладаючи богослів’я, в своїх виступах висміював католицтво. За подібні погляди неодноразово був звинувачений у протестантизмі.
Стосунки Московського патріархату і Київської митрополії Грушевський характеризує як безоглядний тероризм: «митрополитів і владик за що-будь забирали до Московщини, засилали, замикали до монастирів. Вибори ієрархії фактично скасовано, її став призначати петербурзький синод… Українські друкарні і видавництва взято під дуже тяжку і вибагливу цензуру» [2, с. 108].
Григорій Савич Сковорода в історії Української Церкви займає визначне положення і Грушевський приділяє йому багато сторінок у своєму дослідженні, приводить багато його цитат. Сам Сковорода появляється в історії тоді, коли йде в занепад не тільки надбання митрополита Петра Могили, але і весь дух Православної Церкви тогочасної України постає прямо протилежною Євангелію. І Сковорода своїм життям намагається показати, яким повинно бути життя людини відповідно Євангельським істинам, і це йому вдається.
Особливе і важливе місце в історії релігійної думки України належить Кирило-Мефодіївському товариству і його учасникам. Старанням П. Куліша та І. Пулюя світ побачила Біблія українською мовою. Багато уваги Грушевський приділяє релігійним поглядам Т.Г. Шевченка. Роблячи узагальнення діяльності товариства, Грушевський говорить, що «Шевченко між кирило-мефодіївцями був речником перед усім домагань соціальних, а Костомаров – історичних українських традицій – Куліш був провідником єднання України з Вселюдством на ґрунті культури» [2, с. 151].
Початок і другу половину ХІХ ст. історії Української Церкви Грушевський характеризує як упадок українського православ’я, що напряму пов’язано з його зросійщенням. Особливо це відчувалося в окремих сільських громадах, де священство було відірване від української мови, української культури, побуту і т. д. Легковажність до всього українського підсилювалось і тим, що викорінення усього рідного і заміна на московський взірець нічого позитивного не давала. В результаті це все породжувало ворожість. Загалом, у питанні української мови, що має бути присутньою в школах міст і сіл, Грушевський приділяє багато уваги в своїх роботах. Так, серед українців є багато таких, які вважають, що українців і білорусів не існує, а є тільки росіяни, то і мови української не треба. Грушевський наводить приклад з єпископом Холмським Євлогієм, який думав саме так, хоча при цьому спостерігав як спольщується його регіон [3, с. 21]. І це відбувається через те, що не було просвіти на рідній українській мові. Важливо, щоб рідна мова, підкреслює Грушевський, була присутня в школі, суді і церкві: «Треба горнутися до свого українського, заохочувати до нього, розширювати його всякими способами. Бо інакше як на своїй народній основі не стане наш народ просвіченим, не вийде з теперішньої темноти, злиднів і пониження» [3, с. 25].
Таким чином, проаналізувавши роль Православної Церкви в Україні, стає зрозуміло, що Грушевський М. С. в своїх працях подає об’єктивний погляд на історію Православної Церкви в українських землях. Він підкреслює важливість національного фактору в житті Церкви, за відсутності якого, або через його пригнічення Церква приходить в занепад, а її богослів’я просто поглинається іншим національним фактором іншої держави.

1. Грушевський М.С. Духовна Україна (Збірка творів) / Упорядкування та додатки Ігоря Гирича, Оксани Дзюби, Василя Ульяновського. – К.: Либідь, 1994. – 560 с. («Пам’ятки історичної думки України»).
2. Грушевський М.С. З історії релігійної думки. К.: Освіта, – 1992. – 192 с. Друк за виданням: Михайла Грушевського. З історії релігійної думки на Україні, – Львів: З друкарні наукового товариства ім. Шевченка, 1925.
3. Грушевський М.С. Про українську мову і українську школу / Передм. Я.П. Гояна; [Худож. оформл. О.В. Коваля]. – К.: Веселка, 1991. – 46 с.: іл. – (Укр. відродження).
4. Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич та ін. – Львів: Світ, 2002. – Т.22: Нарис історії українського народу / упор. І. Гирич, В. Кавунник. – 2015. – 568 с. – (Серія «Монографічні історичні праці»).
5. Грушевський Михайло. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К.: Т-во «Знання» України, 1991. – 240 с.

Archpriest Sergei Chutchenko,
master of theology.

Ukrainian Orthodoxy in the object of historical research, Mikhail Sergeevich Grushevsky

The publication focuses on the history of the Orthodox Church in Ukraine in the research of M Grushevskogo.With. Disclosed his vision as a historian of those traits and tendencies in Church history. Analyzes his Pro-Ukrainian stance in the history of Russian Orthodoxy. Stressed the importance of works on the history of the Church Hrushevsky M. S. in the context of the General history of Ukraine.
Key words: M. S. Hrushevsky, history of the Church, Ukrainian Orthodox.

Православ’я в Україні: Збірник матеріалів VІ Міжнародної наукової конференції присвяченої 1000-літтю духовних зав’язків України з Афоном (1016-1016) та 25-літтю Помісного Собору Української Православної Церкви (1 – 3 листопада 1991 р.) / Під ред. митроп. Переяслав-Хмельницького і Бориспільського Епіфанія (Думенка), д. іст. н. Г. В. Папакіна, Н. М. Куковальської та ін. – К.: [Київська православна богословська академія], 2016. – С. 508 – 513.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *