Авторська рубрика. Протоієрей Сергій Чутченко. Григорій Богослов і антична філософія.

Добавить в Twitter

Розглянуто вплив античної філософії на формування богословських поглядів Григорія Богослова. Проаналізовано той стан стосунків, між еллінізмом і святоотцівською думкою, який склався до IV століття після Р. Х. Підкреслено, що Кападокійська богословська школа, представником якої є сам Григорій, використовуючи термінологію античної філософії, християнізувала її. Коли ми користуємося такими поняттями, як « антична філософія », або « християнське богослов’я », то, зрозуміло, ми маємо справу з певними умовностями. Як і будь – який період історії філософії, антична філософія має свій початок і свій кінець. Важливо при вивченні філософських періодів враховувати ті елементи філософських систем, які сприяли подальшому розвитку загальної історії філософії. Зовсім по – іншому виглядає картина в християнському богослов’ї. Слід зазначити, що християнство не закінчилось на смерті Ісуса Христа, а навпаки продовжилось після Його Воскресіння. Воно не закінчилось і після мільйонів мученицьких смертей закатованих християн, навпаки цей ідеал мучеництва живе й надихає і сьогодні. А саме богослов’я склалось таким чином, що неправильне розуміння будь – яких його догматів призводить до спотворення Євангельської Істини та єресі.
Проблема співвідношення античної філософії та християнського богослов’я дуже стара і завжди нова проблема. Актуальності вона не втрачає і в ХХІ столітті, коли в наукових колах виникають конфліктні дискусії стосовно впливу еллінізму на формування святоотцівської думки, або коли у християнізованому суспільстві виникають нові культи язичництва. Історія людства показує, що християнство на протязі власної історії було відкрите до прямих діалогів з іншими релігіями та філософськими системами. Але саме християнство зародилось і розвивалось в атмосфері війни з язичництвом і ця боротьба продовжується і сьогодні. Тому важливо прослідкувати той взаємозв’язок між еллінізмом і християнством перших віків, коли тільки зароджувалась і формувалась богослов’я та його термінологія. Це ми спробуємо зробити в образі Григорія Богослова, як одного з яскравих постатей тієї епохи.
Проблема взаємозв’язку еллінізму і християнства в поглядах Григорія Богослова розглядалась такими філософами як М. Бубер, П. Тілліх, К. Ясперс та інші. Не залишилась поза увагою від даної проблеми і російська релігійно – філософська думка, представниками якої можна назвати М. О. Лоського, В. С. Соловйова, С. М. Трубецького. На сучасному етапі розвитку філософії та теології ця проблема піднімається у вітчизняній філософській думці. Тут слід згадати Жаловага А. С., Мозгового І. П., Павленко П. Ю.
Відтак, метою статті є з’ясування ставлення Григорія Богослова, як представника кападокійської богословської школи до античної філософії; розглянути той стан стосунків, який склався між елліністичною культурою і святоотцівською традицією на час життя Григорія Богослова.
Питання співіснування християнської традиції і античної філософії виникає вже з формуванням богословської думки і утворенням перших християнських общин. Згадаймо проповідь Апостола Павла в Афінах: « Мужі афінські! Із усього я бачу, що ви дуже побожні. Бо, проходячи і оглядаючи ваші святині, я знайшов також жертовника, що на ньому написано: « Невідомому Богові ». Ось Того, Кого навмання ви шануєте, Того я проповідую вам » ( Діян. 17, 22 – 23 ). Так як і серед Апостолів були непорозуміння щодо обрізання у євреїв, або хрещення язичників, так і з розвитком богословської думки вже у ІІ столітті виникають два головних підходи по відношенню до еллінської філософії. Це два погляди, які і започаткували ранньохристиянську апологетику. Один із них захищав Іустин Філософ ( бл. 110 – 165 рр.), який вбачав корисність язичницької мудрості і зазначав: « Без філософії і здорового глузду ніхто не може володіти мудрістю. Тому кожна людина повинна філософствувати і вважати це справою найважливішою » [ 1, с.137 – 138 ].
Зовсім інший погляд на значення грецької філософії пропонує Тертуліан ( бл. 155 – 220 рр. ). Вважаючи віру і розум не сумісними поняттями, Тертуліан протиставляє Єрусалим – Афінам, а Церкву – академії. Він був переконаний у тому, що розум повинен зупинитися там, де починається віра, а пізнати Бога може лише сама душа, яка є християнкою за природою. Ось чому « душа старіша за букву, слово – за книги…, і сама людина – старіша за філософа і поета » [ 2, с. 87 ].
Таким чином бачимо, ще до появи отців – кападокійців, серед богословів існувало два погляди по відношенню до античної філософії. Але не слід забувати, що проповідь християнства це завжди місіонерство, а щоб останнє було вдалим, потрібно проповідувати на тій мові, такими поняттями і образами, які будуть зрозумілими. Суспільство на час зародження християнства було еллінізованим, і першим богословам потрібно було знаходити паралелі між грецькою філософією і християнським баченням світу, але одночасно показати язичницьку філософію як ту, що передувала християнству.
Григорій Назіанзін, ( бл. 330 – бл. 390 ) названий Богословом, жив у той період, коли християнство перестало бути гонимим, і період прямої конфронтації з філософами можна було вважати закінченим. Але християнські ідеї, що адаптувались в еллінських поняттях почали
перетворюватися в нехристиянські, тобто єретичні. Потрібно було очистити богослов’я від нашарувань платонізму, стоїцизму та неоплатонізму, що суперечили церковним канонам і догматам. Це і зробив так званий Кападокійській гурток, група богословів, що походили з Кападокії, східної малоазійської провінції Римської імперії. Серед яскравих представників цієї школи можна назвати Василія Великого ( бл.330 – 379 ), Григорія Богослова і Григорія Нісського( бл. 335 – бл. 394 ). Вони зберегли позитивне
ставлення до античної традиції, але у той же час еллінську термінологію вони змусили зазвучати по – новому.
IV століття – це той час, коли починається епоха Вселенських Соборів, і з’являється система догматів віровчення – Символ віри. Доречі сам термін « догмат » має дохристиянську історію, він використовувався в грецькій філософії, де під поняттям « догмат » розумілись філософські аксіоми, що не потребували доказів. Це і той час, коли неоплатонізм, як синтез попередніх філософських шкіл і систем починає входити в завершальну стадію історії античного платонізму. І хоча вплив Платона і неоплатонізму спостерігається на всіх етапах розвитку історії філософії та богослов’я, все ж таки ідеї Платона були засуджені на V Вселенському Соборі, а « критика платонізму увійшла в саме богослужіння » [ 3, с.860 ]. Найбільш популярним навчальним закладом цього періоду звісно була Афінська Академія, заснована Платоном у IV столітті до Р. Х., вона не втратила свого значення і в IV столітті після Р. Х., коли в ній навчався молодий Григорій.
Академія давала різносторонню освіту. Серед викладачів і студентів були як язичники, так і християни. Саме в Афінах Григорій отримав основні пізнання з філософії і риторики. Цінуючи велике значення свого перебування в Академії Григорій пише : « … живучи в Афінах, ми утверджувались у вірі, тому що пізнали обманливість і брехливість ідолів і там навчились зневажати демонів, де їм дивуються » [ 4, с. 522 ]. Але найголовніше було те, що під час навчання знайомство з Василієм Великим переросло у кріпку дружбу на все життя. І цю дружбу він ставив вище будь – яких досягнень з філософії. В надгробному слові до Василія Григорій каже: « … Афіни, не знаю як для кого, але для мене істинно золоті, що дали для мене багато доброго. Тому що вони познайомили мене цим мужем, який був відомий мені і раніше. Шукаючи пізнання, знайшов я щастя… »[ 4, с. 517 ].
В Афінах Григорій пробув близько десяти років, і хоча прийняв хрещення тільки після навчання, весь цей час вів повноцінне життя християнина. В Академії він познайомився з працями Платона ( 427 – 347 до Р. Х ), Аристотеля ( 384/5 – 322 до Р. Х. ), Плотіна ( 204/5 – 269/270 ) та інших. Не дивлячись на те, що в той час при вивченні
праць філософів, більше уваги приділялось їх стилю, а не вченню, на богослов’я Григорія дуже сильно вплинув неоплатонізм. На думку російського академіка Г. Г. Майорова « Григорій і по термінології, і по суті близький до неоплатоніків » [ 5, с. 150 ]. Звісно, він був близький, бо вчився язичницькій мудрості багато років, але він не був неоплатоніком. Сам термін « філософія » набуває нового значення, з’являється новий термін « християнська філософія ». По – справжньому, філософом може бути тільки християнин, бо абсолютна мудрість тільки у Бога.
Присвятивши багато років вивченню філософських дисциплін, Григорій високо цінував освіченість, навіть язичницьку. Потрібно тільки вміти розмежовувати що прийнятне християнству, а що ні. Григорію були добре відомі слова Апостола Павла: « Де мудрий? Де книжник? Де досліджувач віку цього? Хіба Бог мудрість світу цього не змінив на глупоту? Через те ж, що світ мудрістю не зрозумів Бога в мудрості Божій, то Богові угодно було спасти віруючих через безумство проповіді » ( 1 Кор. 1, 20 – 21 ). Але відношення Григорія до еллінізму не було повністю негативним. Він вважав, що все наукове надбання залишене античною культурою, повинне стати на службу християнству. Звісно, ідолопоклонство і подібні речі повинні бути відкинутими, однак все те, що не зашкодить християнському богослов’ю, ним радо сприймалось. З цього приводу він пише : « … в науках ми запозичували дослідження і умозріння, але відкинули все те, що веде до демонів, до помилковості і в глибину загибелі. Ми витягували з них корисне навіть для самого благочестя, через гірше навчившись кращому і неміч їх перетворивши в твердість нашого вчення. Звідси не повинно принижувати вченість, як думають про це деякі, а, навпаки, того, потрібно признати нерозумними і невігласами тих, які тримаючись такої думки, бажали б бачити всіх подібних до себе… » [ 4, с. 516 ].
З таким світоглядом Григорій прийшов до думки, що еллінська мудрість вже не належить язичникам. Маючи язичницьке походження, антична культура ввійшла в спілкування з християнством, стала належати останній. Григорій навіть захищав право християн отримувати язичницьку освіту, критикуючи імператора Юліана Відступника ( бл. 332 – 363 ), за те що той хотів позбавити християн такої можливості, надіючись при цьому, що християнство перетвориться в групу неосвічених людей.
Григорій знав Юліана ще з студентської лави, коли вони разом навчались в Афінах. Прийшовши до влади у 361 році, будучи прихильником язичництва, він починає робити все задля його відновлення. Як реакція на таку політику, Григорій Богослов пише два Слова, що викривають зловживання царя Юліана. У цих посланнях Григорій постає як знавець не тільки філософії, а й античної міфології. Тут він разом з критикою
Платона, Епікура ( 341 – 270 до Р. Х. ) та інших філософів, дуже гарно цитує Гомера, і згадує міфічних героїв.
Отже, Григорій Богослов високо цінує античну філософію і еллінську культуру до тих пір, поки вони не претендують на головне місце в християнстві, на місце Христа. Здобувши знання, потрібно принести їх до ніг Христа : « Одна слава була для мене приємною – вирізнятися пізнанням, які зібрали Схід і Захід і краса Еллади – Афіни; над цим я трудився багато і довгий час. Але всі пізнання, кинувши в низ, поклав я до ніг Христових » [ 6, с. 181 ]. Таким було ставлення Григорія Богослова,
як істинного християнина, до будь – якого надбання у цьому світі.
Разом з панівною думкою, яка існувала в християнському богослов’ї, Григорій розглядає історію античної філософії як час передіснування християнського Богооткровення. І так як древні пророки були послані до ізраїльського народу, так і античні філософи просвічували еллінський народ. Але повнота Істини явилась тільки в образі Ісуса Христа, Який Сам був Істиною. Грецька філософія не змогла пізнати таку Істину. Саме тому Понтій Пилат, який був обізнаний в античній філософії, питаючи Христа що є Істина, не отримує відповіді. Тому що Істина – це не « що », а – « Хто », і, зрештою, Сама Істина стояла перед Пилатом. Таку Істину не можливо пізнати зусиллям розуму. У цьому сенсі грецька філософія схожа на того, хто ходить у пітьмі і шукає світло. Такий пошук приречений на невдачу, поки сам Бог не виходить на зустріч людині, і Сам Себе привідкриває людському видінню. Критикуючи різноманітні і непослідовні погляди античних філософів з цього приводу, Григорій пише: « Ось чому навчили його Платони, Хризипи, поважні перипатетики, стоїки, красномовці… І дійсно, чи не достойні дивування ті, які на словах будують міста, яких насправді бути не може… Одні з них вчать, що взагалі немає Бога; інші, що Бог не піклується про земне, але що все снує тут без цілі і хаотично; інші кажуть, що всім керують зірки та їх сузір’я …» [ 4, с. 73 – 74 ].
Говорячи про філософію, Григорій Богослов розділяє її на два напрямки: ту, яка має земне походження, і друга, яка має небесне походження. Називаючи себе філософом, Григорій має на увазі філософію, яка є плодом Божественного Одкровення, а не ту, яка є плодом пошуку людського розуму. Але такої філософії, або іншим терміном любомудрія, може досягти не кожний, а любомудрствувати про Бога не завжди можна. Можна робити тоді, « коли буваємо вільні від зовнішньої плоті і бунту, коли те, що володіє в нас ( ум ) не зливається з непотрібними і блукаючими образами… » [ 4, с. 328 ]. А це питання антропології, яке теж формувалось під певним впливом античної філософії. Тут Григорій описує людську особистість, яку було прийнято називати « людина внутрішня »

і « людина зовнішня ». Така термінологія, до речі, теж прийшла з античності. Але на противагу святоотцівській думці, яка існувала на той час, центром « внутрішньої людини » Григорій Богослов називає не « серце », а ум. В своїх працях про « внутрішню людину » Григорій основну увагу спрямовує на ум, не розвиваючи тему « серця », і при цьому цитує тільки Новий Завіт.
Продовжуючи тему ума, можна сказати, що Григорій Богослов вслід за елліністами розрізняє поняття ум і розум. Розум потрібний для того, щоб мислити, а ум для того, щоб спілкуватися з Богом. Ум у такому випадку відіграє роль внутрішньої сили людини, і відпечатує в собі мислиме, а розум розшукує відпечатаний ум. За його словами ум є тільки у Бога і у людини. « Знаємо, що найвищий Ум все людське
єство склав із трьох складових частин: із душі, ума і сильного тіла »[ 6,с.30 ]. Така антропологія є синтезом біблейського вчення і античної філософії. Вислів « пізнай самого себе » стає основополагаючим в роздумах Григорія про людину. Бо через пізнання себе, ми можемо пізнати Бога. Однак, на противагу античній ідеї про те, що людина – це малий світ ( мікрокосмос ), Григорій Богослов стверджує, що людина – це великий світ ( макрокосмос ), тому що має в собі Образ Божий.
Отже, дослідження проблем, пов’язаних з діалогом між християнським богослов’ям, в обличчі Григорія Назіанзіна, та античною філософією, виявляє позитивне ставлення першого до останнього. Григорій Богослов, говорячи про світогляди, ставить еллінізм поряд з християнством, на
противагу варварству. Але в той же час не відмовляється від критики в адресу філософів. Наприклад, він критикує Платона за вчення про переселення душ, Арістотеля за те, що блаженство це зовнішнє благополуччя, Епікура за безбожжя і так далі. Григорій розрізняє дві філософії земну, еллінську, і ту, яка спрямована на пізнання Бога, любомудріє. Така філософія здійснюється через пізнання самих себе. Григорій ніколи не забував тієї школи, через яку він пройшов, і зажди тепло відзивався про неї. Навіть з такою християнською любов’ю він вболіває за Елладу, яка вступає місце Христу.
Можна сказати, що з творчістю Григорія Богослова починається зовсім інший етап розвитку християнської філософії. Описуючи філософа як ангелоподібну істоту, Григорій змішує в цій особі, до якої і себе він приписує, найкращі досконалості античного філософа і святість християнина, для якого « начало мудрості – страх Господній…» ( Притч. 9,10 ).

_______________________________
1. Іустин Философ. Сочинения. – М., 1892. – С. 137 – 138.
2. Тертуліан. О свидетельстве души // Избранные сочинения. – М., 1994. – С. 87.
3. Лосев А. Ф.Очерки античного символизма и мифологии. М.: Мысль. 1993. – с. 959.
4. Святитель Григорий Богослов. Творения: В 2 т. Том первый: Слова. Прил.: Свящ. Н. Виноградов. Догматическое учение Григория Богослова. – М. : Сибирская Благозвонница, 2007. – 896 с. – ( Полное собрание творений святых отцов Церкви и церковных писателей в русском переводе; т. 1 ).
5. Майоров Г. Г. Формирование средневековой философии. М., 1979. С.150
6. Святитель Григорий Богослов. Творения: В 2 т. Том второй: Слова. Прил.: А. В. Говоров. Св. Григорий Богослов как христианский поэт. – М. : Сибирская Благозвонница, 2007. – 944 с. – ( Полное собрание творений святых отцов Церкви и церковных писателей в русском переводе; т. 2 ).

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *